Мої думки на початку прочитання: "Боже, я здається зрозуміла, що тут відбувається. Хоч би я була права. Хоч би я помилялась".

Діалоги на сторінках 60-64, 91-95 майже підтвердили мої здогадки. Детальніше не скажу, щоб не проспойлерити.

Вайб першої половини книги: сум закату сонця в останній день літа. Вайб кінця книги озвучувати не буду, бо знову ж таки #цевжебудеспойлер

Мені сподобалось, як автор описує чоловіків в білій кімнаті, кожного окремо і усіх разом, як балансує діалогами, монологами та описом. Сподобалось, як лінії розповіді змінюють одна одну, хоча зазвичай нелінійний сюжет я не люблю.

Стиль написання, як на мене, просто пісня, читається дуже легко за лічені години.

Історія з АТО відгукнулась мені дуже сильно. Згадався вірш Річарда Лавлейса "До Люкасти, йдучи на війну" (один з моїх найулюбленіших). Цю частину твору мені читати було легше через те, що я вже пережила той довгий 2014й рік, але якби я була не з Луганська, я б пустила не одну сльозу над цими сторінками.

Цей роман так покатав мене на емоційних гойдалках, як дуже давно не робили книги. За ці емоції я його обожнюю. І за ці емоції я його також і ненавиджу насправді. Тому однозначно рекомендую його до прочитання, адже для цього ми і читаємо - для отримання нових емоцій, чи не так?